Згідно Закону України 3651-д орган місцевого самоврядування «Яснозірська сільська рада» (код ЄДРПОУ: 26358331) був реорганізований і увійшов до складу Мошнівської громади

Для можливості відновлення сайту дзвоніть за телефонами: (0432) 55-43-70 - Метастудія (Вінниця)
Vlada.ua - розробка веб-сайтів для органів місцевого самоврядування

Історія

 Яснозір’я – стародавнє українське село на місці давньослов’янського  поселення (V-VII ст.).

Найстаріше поселення виникло на острові, що омивалося водами річок Рось та Вільшанки. Ця місцевість знаходиться в урочищі Старобір'я і до цього часу зберегла свою назву Городок.

Урочища Старобір'я та Городок були природно захищені від завойовників.

Колись  це село називали Білозір'я (Білозорка).

Це дуже змістовна й священна назва. Вона входить у глибинні пласти української духовности, в нашу міфологію.

 Її нищили, ганьбили, а вона змістом своїм висвічується у багатьох словах, особливо у назвах рідномовних.

В нас є таке означення "Білий світ" - світлий і життєносний.  Походить він ще з тих мільйоноліть, коли темрява стала розвіюватися й душа людська почала освітлюватися. Розсвітлилося людям й вони оцю величну життєву святість назвали "Світ білий".

         Богом його став Білобог. Посередником між ним і людьми був Сокол - той, що прилинув "со Кола".

 Він весь час зорить із Неба на Землю аби життя йшло "в Лад", була "вЛада".

Люди Білобогового посланця називали "Білозорець". 

Те місце, яким він опікувався, назвали "Білозір'ям"

.    З ХІІІ ст. Городок, як і більшість городищ і сіл були спустошені в час монголо-татарського нашестя. Після спалення Городка уцілілі жителі  перейшли через урочище Перехідник і стали поселятися на місці сучасного села. Це, Від спалення Городка поселення носило назву Пожежа.           

За однією з версій  Городок було спалено при монгольському набігу,  за іншою при татарському.

За часів володарювання графа Воронцова, селу дали назву Білозір 'я.

 Ось що розповідає про Білозір'я Л.Похилевич в своїй книзі" Сказание о населенных местностях Киевской губернии": " Белозерье Воронцовых, ранее называлось Пожежа. Это село очень древнее. Через заболоченность местности оно неправильно разбросано. Возле села было большое озеро                 ( ныне болото). Имеется остров заросший лесом. Здесь на острове в древности было село и в нем была церковь Преображения. Близь села находится 10 могил, стоящих рядом. В них находили кости людей и разных животных. В селе в 1721 году было 80 дворов Белозерья и 30 дворов  с. Байбузы".( стор. 40-41).

В селі існувала Покровська церква, фото та картини з якої збереглися серед жителів. Церква була збудована в стилі українського барокко.

Існує легенда, що в ній зберігалась чудотворна ікона, яку знайшли в одній із криниць по дорозі до Старобір 'я в урочищі Золота долина.

Свідками далекого минулого села і в цілому місцевості, де воно розташоване, служать могили, яких нараховується 10. Одна з них називається Розкопаною, висотою до 10 метрів. На ній виявлені сліди давніх розкопок. Аналізуючи знахідки, виявлені в могилах, могили відносять до скіфських часів 7- 2 ст. до Р.Х. Яснозір'я стародавнє українське село, що було засноване східними слов'янами в часи виникнення Київської Русі.

При територіальному поділу за часів  Радянської влади, коли село було передане до Черкаського району, воно отримало сучасну назву.

         Перед революцією 17-го року на території села діяли цегляний завод та спиртова фабрика.

На початку 18 ст. Білозір'я, Байбузи, Мошни,Тубільці і інші села належали Янушу Вишневецькому. Після смерті Януша цими селами володіла його дочка.

В 1637 році вибухнуло визвольне повстання під проводом Павлюка  (Павла Бута). Запеклий бій відбувся в урощищі Борщівка,  Козацька, що між Білозір'ям та Кумейками, де повстанці зазнали поразки.

Після реформи 1861 року в селі Білозір'я було побудовано спиртовий завод. В 1861 році було відкрито початкову школу, яку згодом закрили.  На 1864 рік,з  3828 жителів села, грамотними були лише 16 осіб. В 1907 році була побудована земська школа. В 1906 році робітники заводів та економій поміщиці Балашової вимагали розподілу землі, але повстання було придушене. В 1928 році утворено колгосп "Комунар", в який спершу було об'єднано 48 селянських господарств. В цей же рік привезли перший трактор"Путилівець". Першим трактористом був Нечипоренко Омелько Онисович, а його учнем Осадчий Іван Миронович. В передвоєнні роки в селі було три колгоспи: "Комунар","8 березня" та "17 з'їзду ВКП(б)".

За часів німецької окупації було вивезено на роботу в Німеччину 151 особа хлопців та дівчат. Було спалено приміщення середньої школи, а семирічку перетворено в гараж для танків.

 6 лютого 1944 року село було звільнене.

В 1950році колгопи було з'єднано в один - ім. Крупської. За статистичними даними колгоспу від 1.03.1965 року в селі нараховувалося 150 громадських колгоспних будівель. В розпорядженні села було 6 105,6 га. Землі, 1570 голів великої рогатої худоби, 311 коней, 1739 голів свиней, 980 голів овець та 2621 голова птиці. На полях колгоспу працювало 33 трактори, 30 вантажних машин, 3 спецмашини, 5 мотоциклів, 5 зернових комбайнів, 7 кукурудзозбиральних і 1 картоплезбирач,2 силосозбірних комбайни.

Колгосп мав допоміжні підприємства: лісопильню, 2 цеґельні заводи, млини вітряні -2, механічні -3, столярна майстерня- 1, ремонтна- 1,   виноробка-1,олійниця-1.Працювало 2 школи - восьмирічна та середня.

В 1964 році збудовано Будинок культури на 600 місць, з бібліотекою 10 тис. книжкового фонду. Працювала лікарня на 25 ліжок, 1 медпункт,4 дитячих ясел. Село обслуговувало 10 магазинів та їдальня , що давало товарообороту на 702 тис. руб. ( дані сільпо на 1.01.1965 року).

В колгоспі працювала агрохімічна лабораторія. Шефами колгоспу стали працівники Канівської ГЕС.     

 В 60 роки минулого століття село було електрофіковане. На той час електроенергію постачала Кременчуцька ГЕС. Було електрофіковано 670 дворів селян. На 1965 рік в селі було 10 телевізорів.

В зв'язку з новою реорганізацією районів в 1965 році село Білозір'я було переіменовано в Яснозір'я.

В селі народилися  видатні особистості Небилиця Василь Іванович (1910 — 1945) — Герой Радянського Союзу , письменник та хоровий диригент Сльота Іван Михайлович (1937—2014), народний художник України Бондар Іван Іванович (1944).

 

Як вертав я додому в село,

Де дитинство моє одцвіло,

Понад ниви мої і ліси

Промайнула зоря навскоси.

Промайнула зоря,

промайнула зоря,

Промайнула зоря золота...

Чому у ріднім краю, як ніде,

Навіть зірка у ноги впаде.

Мов з долонь материнських зліта

Щастя-долі зоря золота.

Щастя-долі зоря,

Щастя-долі зоря,

Щастя-долі зоря золота...

То не рання зоря молода,

Рідна мати мене вигляда,

Де садами над світом зрина

Яснозора моя сторона.

Яснозора моя,

Яснозора моя,

Яснозора моя сторона...

Доки ниву свою доорю,

Буду в серці носити зорю.

Тут життя мого чиста роса,

Не згоряє зоря, не згаса.

Не згоряє зоря,

Не згоряє зоря,

Не згоряє зоря, не згаса....                          І. Сльота

                                                                                                    380 річниця Битви під Кумейками

         За звичаєм предків, з повагою  й честю до наших пращурів і предків пом'янули козацькі душі, котрі стали 380 років тому "за честь, за славу, за народ!" Як серед людей кажуть: "Хлібом та Душею!".

Це називається просто - по-людському. Таке поминання є найосновнішим. Душі предків десь там у Вишньому Небі - в Раю, у Вираю.

Вони колись трудилися на хліб свій і давали Життя наступним поколінням. Тепер цим хлібом ми – сучасники, споминаємо: "годуємо їхні Душі". Це є єдиним процесом життя предків і сучасників. 

Найосновнішим. Саме у звичаї поминання єднаються сучасники із предками і через хліб святий, і через звичай і через пам'ять.

Відбувається спорідненість Душ Народу.  Як писав Тарас Шевченко: "І мертвих, і живих, і ненарожденних".

Оцю нерозривність народу за роки, так званої "радянської влади", чужинські сили намагалися знищити.  Щоб не було єдності поколінь, щоб люди були "без роду, без племені". Та нічого не вийшло і не вийде, і не дай, Боже!

Народ жив, живе й житиме вічно в предках, сучасниках і нащадках! Такі основи Життя!

Дай Боже!..

А всі ми, будьмо живі і здорові на Многії і Благаї Літа!




Господи благослови в святому спомині 

     Народного артиста України, 

 українського хорового диригента,

                   композитора, поета нашого славетного земляка   Сльоту Івана Михайловича

      на добро і духовні здобутки!

Третього грудня 1937 року, у простій сім’ї колгоспників Михайла та Степаниди Сльотів народився він - хлопчик, якому було суджено стати співцем української землі, голосом душі її народу. Село із промовистою назвою Яснозір’я (тоді Білозір'я), що на Черкащині, стало колискою для зростання майбутньої музи І. М. Сльоти.
Із вдячністю Іван Сльота пише про своє село натхненними рядками в одному із своїх віршів:

«Над Яснозір’ям зорі неозорі,
Над Яснозір’ям небо золоте.
А в Яснозір’ї – люди, наче зорі.
Над золото! – людьми воно цвіте…».

А ще, коли виросте, то згадуватиме й про те, як його рідне село не переставало співати, як здавалося йому малому, ні вдень, ні вночі. Тож і не дивно, що в усій його численній родині теж співали усі - від прадідів, дідів і аж до мами, голос якої не переставав звучати у пам’яті митця, особливо, у ті хвилини, коли він приступав до написання свого нового твору.
На превеликий жаль, недовго дзвеніла у хаті Сльотів безжурна мамина пісня. На фронті загинув батько Івана, а відтак, двадцятитрирічна мама, залишившись вдовою, стійко взяла на свої ще такі молоді плечі увесь тягар завжди нескінченної домашньої господарки та склала обітницю перед собою і самим Господом - за будь-яку ціну поставити на ноги своїх дітей.
День-за-днем, рік-за-роком тривало життя і сталося так, як замислила Степанида. Пішов на навчання Іванко до сільської школи, а там відчув, що має неабиякий хист до складання віршів. Один із них, отих перших Іванових віршувань, навіть був опублікованим в одній із районних газет, за що малолітній автор одержав свій перший у житті гонорар - аж 42 карбованці та ще й - 20 копійок (!).
Тоді ж, поряд із поетичною ейфорією закралася у серце Івана ще одна рожева мрія. Замислив хлопчина за будь-яку ціну придбати собі баян, щоби з-під його клавіш злітали, одна за одною, сила тих мелодій і пісень, яких в Івановій уяві вже було чимало.
Отож, навздогін своїй мрії, відразу ж після закінчення школи, пірнув юнак у вир життя. На початках - важка праця на Черкаському авторемонтному заводі. А за якийсь час - мозолиста робота на лісосплаві в Архангельській області Росії.
Аж ось, нарешті, здійснилося, збулося! Купив собі омріяний баян Іван, а разом з ним, повернувшись додому, не очікуючи якось особливої нагоди, взявся у сусідньому селі Кумейки організовувати хор, оркестр та ще багато чого із того, чим жив, марив і про що мріяв.
Диво-дивне, але вже за рік хор під керівництвом Івана Сльоти здобуває мало не усі найвищі нагороди на районних та обласних оглядах та конкурсах аматорської творчості. І хоч тоді у компетентного журі неодноразово викликало подив - як цей, ще зовсім юний хормейстер, не маючи, навіть основ музичної освіти, є спроможним щоразу досягати таких високих успіхів? Відповідь на усі ці їхні запитання крилася в самій суті Іванового серця: «пісня - моє життя, а тому, по-іншому, бути не може».
Призов на строкову армійську службу припровадив Івана Сльоту в Одесу - місто-перлину Півдня України, що завжди було цілющою оазою глибинної культури і високого мистецтва.
У нелегкий час армійської служби музика не переставала бути для Івана щирою розрадницею та правдивою утішителькою. Адже, зважаючи на виняткові музичні здібності армійця, командування частини, у порядку ексклюзивного виключення, дозволило Іванові Сльоті скоріше на півроку закінчити службу (!) та скерувало талановитого молодика на навчання в Одеське музичне училище по класу баяна.
Навчання, а згодом і випуск, після закінчення училища, для Сльоти став настільки феєричним, що його вступ в Одеську державну консерваторію ім. А. Нєжданової став, радше, логічною закономірністю, ніж випадковістю.
Можливо, так воно б і сталося, що, після п’яти років навчання в консерваторії, Іван Сльота постав би перед державною комісією з випускних іспитів, усе з тим самим баяном у руках. Аж тут, як нерідко це трапляється у житті непересічної людини, нагодився випадок, який круто розвернув мистецьку долю Сльоти у зовсім інший напрям.
Цим доленосним випадком для Івана Сльоти стала його зустріч із щойно призначеним на посаду художнього керівника і головного диригента Державного заслуженого українського народного хору ім. Григорія Верьовки Анатолієм Авдієвським, котрий вже давно приглядався до творчих успіхів Івана, а тому, із притаманною йому наполегливістю, переконав Сльоту перевестися на навчання на хоровий відділ консерваторії. «Нікуди не дінеться від тебе цей твій баян, - не вгавав Авдієвський, - а опануєш хорове мистецтво, то й твій білозубий із міхом посередині зазвучить зовсім по-іншому. Ось побачиш»!
І так сталося. Здійснилося.
Навчання Івана Сльоти у класі відомого хорового диригента і педагога, професора Алли Серебрі стало справжньою школою для його становлення як майбутнього хормейстера. Адже професор Серебрі була однією з кращих учениць великого Костянтина Пігрова. А її праця (з 1957 по 1962 р.) на посаді художнього керівника та головного диригента Державного Буковинського ансамблю пісні і танцю стало одним із найяскравіших періодів мистецької історії славетного колективу. Відтак, всестороння обізнаність Алли Серебрі з народною піснею, напрацьована нею власна методика роботи із хором народної манери співу стали неоціненним мистецьким набутком викладача, з глибин якого завжди жадібний до знань Сльота невтомно черпав свої уміння, навички і методичні розробки.
А тому, у 1970 році, на порозі випуску з консерваторії подальша доля молодого спеціаліста, професійного хормейстера Івана Сльоти ні у кого не викликала сумнівів - його скеровують очолити колектив, що діяв при Житомирській обласній філармонії і носив милозвучну назву – «Льонок».
Щоправда, відразу ж після приїзду з Одеси в Житомир Сльота відразу ж зрозумів, що очолити «Льонок», як його переконували, звучить занадто обнадійливо і оптимістично, позаяк, колективу, як такого, не було…
«Льонок», створений у 1958 році з ініціативи відомого українського культурно-просвітницького сподвижника Бориса Тена, а згодом, при керівництві Анатолія Авдієвського мав потужну перспективу перетворитися на один із найяскравіших колективів України, та, без жодного перебільшення, усього СРСР. Втім, руйнівні процеси, що розпочалися в Радянському Союзі на початку шістдесятих років, що стосувалися переходу на повну самоокупність усіх мистецьких колективів, не оминули у своєму жорсткому поступі і творчу долю «Льонка». Неукомплектований хор, розбалансований оркестр і, практично, відсутня хореографічна група - ось що дісталося у спадок новопризначеному Іванові Сльоті на посаді керівника колективу. Ситуація виглядала настільки серйозною, що ніхто взагалі не вірив у те, що комусь вдасться довести до пуття цей колись такий славний та знаний «Льонок».
Попри усе, доконечно зрозумівши, що відступати нікуди, Сльота, заручившись підтримкою місцевої влади, окрилений завжди мудрими порадами свого незмінного наставника і мистецького побратима Анатолія Авдієвського, взявся до роботи.
Переслуховування, відбір, конкурси, атестації... А, разом з цим, звільнення профнепридатних та прийом на їхнє місце талановитих і перспективних виконавців, словом, «мистецький механізм» у відродженні колективу було запущено сповна.
Неймовірно, але вже за місяць після майже цілодобової щоденної праці «Льонок» спромігся дати самостійний концерт. А ще, за зовсім короткий час, записати грамплатівку із творами у своєму виконанні (!).
Виступи, концерти, поїздки, гастролі. Без усього цього вже було не уявити творчого життя, яке щоденно переповнювало будні і свята «Льонка» та його керівника Івана Сльоту. І, якщо б хтось тоді запитав у диригента про те, чого йому бажалося найбільше у час, що був переповнений безупинним перебігом подій, то, мабуть, музикант би відповів: «тиші, зупинки, у щасливу мить якої можна було б вслухатися у музику замріяного поля, у шелест вмитого росою саду, у небо, розгаптоване першими променями пробудженого від сну сонця, у зорі, що ще від самісінького початку свого сяйва, із настанням надвечір’я, із кожною хвилиною все більше і більше перетворювалися на всевидячі очі густої темної ночі…
Якось, у 1971 році, під час поїздки на один із чергових концертів автобус з артистами «Льонка» зупинився, край поля, у селі Сімаківка, що у Ємільчинському районі Житомирської області. Вийшовши з автобуса, щоби вдихнути свіжого повітря, Сльота враз побачив неймовірну картину - неозоре поле, яке аж до горизонту рясніло насичено-голубим цвітом льону. А у тих дивовижних льонах невтомно трудилася вже літня жінка. Розговорилися. З розмови диригент довідався, що син льонарки-трудівниці вже давно залишив рідне село і замешкав у районному центрі, а, відтак, вона - його мама - щодня не перестає жити в надії, що ось-ось на краю шляху, ні-ні, та й з’явиться, до щему у серці, рідний синівський силует, який за якусь мить-другу вона зможе обійняти і пригорнути до своїх грудей, так міцно ніжно, як пригортала тоді, коли син був ще зовсім маленьким.
Вразила, розтривожила ця розповідь жінки чуйне серце митця. В уяві відразу ж з’явився образ, а, разом із ним, і мелодія, у якій звучали рядки:

А льон цвіте синьо-синьо,
А мати жде додому сина…

Отож, вже наступного дня зателефонував Сльота до свого друга, поета Василя Юхимовича, запалив його яскравою пригодою, що сталася із ним напередодні і вже за кілька годин народилася пісня «А льон цвіте», якій судилося стати неповторним славнем української душі, твором, що пережив час, а тому, поєднався з безсмертям.
Відтоді, повсюдно по усіх просторах України, республік Радянського Союзу, рівно ж, як і зарубіжжя - Польщі, Болгарії, Румунії, Словенії, Франції і аж до країн африканського континенту, не знаючи перешкод, полинула ця велика пісня України із неповторною мелодією, народженою співочим серцем її славетного сина - Івана Сльоти.
У вирі нескінченних мистецьких подій, звершень і досягнень Іванові Сльоті іноді здавалося, що життя митця, опріч свого зовнішнього блиску, почасти, таїть у собі й рутинну буденність, до якої пересічному обивателю рідко буває діло.
Втім, 19 листопада 1976 року в житті Івана Сльоти відбулася подія, якій, мабуть, самим небом було призначено різко змінити увесь подальший перебіг, передусім, приватного життя митця.
Тоді, у похмурий, дощовий та до неможливості непривітний день, на порозі Житомирської обласної філармонії керівник «Льонка» зупинив свій погляд на миловидній юнці, яка приїхала на переслуховування, як пізніше з’ясувалося, аж із сусідньої з Україною Білорусії.
Валентина Бартош - так звали дівчину, яка після пререслуховування щиро розповіла, що походить із села Упірове, що в Іванівському районі Брестської області, і найбільше у своєму житті любить співати. Розповіла й про те, що коли ще навчалася у Брестському державному музичному училищі ім. Г. Ширми, то випадково прийшла на концерт Черкаського державного народного хору, який приїхав на гастролі у їхнє місто. Тоді спроба переслухатися у хор для Валентини закінчилася невдачею, позаяк, художній керівник та головний диригент хору Анатолій Пашкевич, відзначивши її непогані вокальні дані, сповістив про те, що на даний час в колективі немає вакансій. А, попри це, все ж порадив звернутися листом до свого товариша - Івана Сльоти, мовляв, у «Льонку» для неї – такої молодої і талановитої, можливо, щось і знайдеться.
З того пам’ятного дня наступних вісім років для Валентини Бартош стали не тільки періодом плідної та натхненної праці у колективі, часом, впродовж якого хористка щоденно, під невпинним наглядом і опікою свого керівника, удосконалювала свій спів, опановувала українську мову, а ще й відчуттям, що музика і поезія доброго, чуйного і завжди уважного до неї Івана Сльоти крадькома увійшли також у її відкрите до краси серце, розпаливши у ньому вогонь, згасити який вже було не під силу нікому.

«Ти мене замани у блакитні льони,
Щоб у них, - заблудитись з тобою…».

Саме так і сталося, як співалося у тій відомій пісні Івана Сльоти, що була написана на вірші Григорія Столярчука.
У 1984 році закохані узаконили свої стосунки. І, хоча, Валентина, не бажаючи «купатися у славі» свого іменитого чоловіка, після реєстрації шлюбу принципово залишилася на своєму дівочому прізвищі, це не стало на заваді взаємному почуттю, яке сповна огорнуло два закоханих серця. Ба, більше, відтоді, вже всесвітньовідома пісня «А льон цвіте» прибрала для себе нову солістку, а сама подальша доля Івана Сльоти та Валентини Бартош перетворилася на справжню пісню їхнього спільного життя, яка з того пам’ятного дня звучатиме для обох закоханих аж тридцять, сповнених щастям, років (!). І не знайшлося ніколи в цій пісні місця для, хоча б, найнепримітнішої фальшивої нотки, чи порожнечі у гармонії взаємних почуттів. Справжньою ж кульмінацією цієї пісні для подружжя стало народження у ньому двох синів, які, як і їхні батьки, у майбутньому, теж стануть музикантами.
Радіючи неоціненному щастю, яке принесла у його життя Валентина, Іван Сльота невпинно продовжував свою ходу у подоланні все нових і нових висот, кожна з яких, завдяки його невтомній праці, перетворювалася на черговий етап успіху у його житті, рівно ж, як і в історії очолюваного ним колективу.
Поряд із роботою з «Льонком», розпочалася педагогічна праця Івана Сльоти. Спочатку в Житомирському музичному училищі ім. В. Косенка, а згодом, у 1991 році, й на посаді професора в Житомирському державному університеті ім. І. Франка.
Навчаючи інших, митець ніколи не переставав вчитися й сам. Бажаючи невпинно удосконалювати своє композиторське уміння, Сльота часто консультується у таких відомих українських композиторів, як Ігор Шамо та Григорій Пономаренко і його власний стиль у написанні все нових і нових творів відчутно набирає професійності і досконалості.
Усім, хто близько знав митця, здавалося, що його щоденні пошуки, творчість та самоудосконалення ніколи не знали перепочинку. Бо до самозабуття полюбляючи у вільну годину порибалити, чи помандрувати в ліс у пошуку грибів та ягід, митець завжди повертався додому із новоствореним віршем або мелодією. А часто, перебуваючи у тому чи іншому селі, спілкуючись із простими людьми, не забував диригент записати від них якусь цікаву, досі ще не почуту пісню, опис обряду, а чи примітного звичаєвого дійства, що, вже за якийсь час, неодмінно перетворювалося на самобутню окрасою репертуару «Льонка» або чільно доповнювало понад тисячний (!) перелік назв народних пісень, обрядів, оповідань, переказів, приказок та прислів’їв, якими рясніли багатющі фольклорно-етнографічні записи митця.
Його ж дружина, як і рідні та близькі достеменно знали, що без книжки із багатющої домашньої бібліотеки, Іван Сльота ніколи не відходив до сну. А сам же сон для митця був подією умовною, бо часто, коли посеред ночі йому приходила якась мелодія чи віршовані рядки, цей сон моментально переривався на догоду новим записам та творчим роздумам.
Можливо, саме в одну із таких ночей, народилися в уяві Івана Сльоти й рядки, якими по його смерті буде увінчаний напис на його могилі…
«Співом – не гнівом! – життям заколошений,
Ще ж я – живий! – ще ніким я не скошений…».
Сягнувши вершини свого життєвого лету, Іван Сльота пишався тим, що має що залишити по собі людям. Адже у його творчому доробку містилося понад сто, написаних ним пісень, 280 поезій, чільна добірка нотних збірок, поетичних видань, п’ять платівок із записами «Льонка», понад тисяча записів та нотаток фольклору, рівно ж, як і багато з того, що на роки слугуватиме для нових поколінь правдивим прикладом неповторної харизми, що жила у душі цього талановитого і непересічного чоловіка.
Останній акорд у життєвій партитурі митця прозвучав 27 липня 2014 року. Невблаганна смерть безоглядно повела за собою Івана Сльоту. І він змушений був піти за нею дорогою без вороття, дорогою у вічність...
У цей скорботний день, якось, по-особливому, трагічно і надривно зазвучала над усією Україною величава пісня митця:

А льон цвіте синьо-синьо,
А мати жде додому сина…

Відтоді, ніби вторуючи словам цієї неповторної пісні, сама мати-Україна не перестає чекати свого сина - талановитого великого українця Івана Сльоту.
І він приходить… Приходить у кожну українську оселю із своїми неповторними піснями, із словом своїх милозвучних віршів, із неперевершеним співом свого голосистого «Льонка». Приходить зі всім тим, що так безкорисливо залишив людям, із тим, що не перестає жити і звучати, мов ті величаві льони-пісні, так щедро засіяні його яскравим талантом по усій землі, де б’ється серце України і не перестає буяти дух, утверджений творчістю її незабутнього сина…

 

 

 

 


Розробка веб-сайтів для органів місцевого самоврядування
Пропонуємо веб-платформи по створенню власного веб-сайту державним органам влади, органам місцевого самоврядування та державним установам
Gromada.org.ua, Rda.org.ua, Rayrada.org.ua, School.org.ua, Osv.org.ua

Логін: *

Пароль: *